Artur Polych - Perfect days XII
Мало хто знає що відео з назвою Perfect days – це своєрідний звіт моїх мега досягнень за рік минувший. Це вже 12 частина, а отже я вже 12 років як в ділі.
Час летить навіть швидше ніж я бігаю швидкісні траси. Памятаю 2010 коли в Києві загальна к-сть паркурістів була така велика, що ти міг приїхати на рандомний спот в будній день ввечері і ти з великою вірогідністю зустрінеш там таких самих парковщиків як і ти сам. Тоді це була масова двіжуха. Я не говорю про рівень учасників цього руху(адже пацани які займались по 3-5 років були менш скілові ніж мої теперішні 10 літні хлопці які менше року займаються) – тому що всі займались виключно на вулиці і сцалися робити акураси на перилки ніби то щось неймовірне, особливо якщо перилка вище 20 см. від землі. Також всі займались по кайфу і майже нікого не цікавив скіл, більшість людей тренувались без жодних цілей і Паркур ніхто не розглядав як спорт в чистому вигляді. Звичайно були монстри типу Діми Глущенко, Вови Власенко, Вані Савчука, Еріка Мухамєтшна і інших єдинорогів, які більше вселяли людям віру в Бога ніж давали мотивації тренуватись, тому що той хардкор який творили ці пророки абсолютно нікому навіть не натякав що одного дня і ти зможеш так само… На цих людей дивились як на Мойсеїв які своїм скілом заставили море розійтись. Я був одним з тих практикуючих, який був на найнижчому рівні розвитку і навіть мріяти не міг що колись буду десь поряд з їх рівнем… І навіть зараз 12 років по тому в багатьох речах(в більшості навіть) – я не наблизився до тієї техніки, складності та особливо ментальності яку ці монстри чудили в далекі 10ті. Корінним чином змінилось тільки одне – це моє ставлення до їх рівня і появилось розуміння того що це не CGI-технології, а реальність – яка може відкритись для тебе якщо ти будеш пахати кожного дня як проклятий.
Минулий рік почався для мене неймовірно продуктивно, після того як я пішов від каскадерів(бо «багатомулйонний» кінопроект закрився через ковід – і пахати по 6-8 годин над ударкою і падіннями вже не треба) я з новою любовю і рвєнієм занурився в Паркур. Я тренувався по 2 рази на день(перше ранкове тренування було більше на мобільність і 2 рази на тиждень хардкорний кач) відсипався в обід і гоцав ввечері. І за 2 місяці я вийшов на дуже сильні кондиції. Сила і мощь так і перла з мене, але техніки на багатьох речах не хватало(а відповідно і впевненості не хватало – що особливо проявилось коли літом ми поїхали в місячний тур по Україні). Це було тому що я все ще жалів галік і не так інтенсивно стрибав, адже після травми пройшло всього півроку… Весною і на початку літа я відзняв відео True freerun – яке по скілу було найсильнішим за всі роки моїх тренувань. Мало того що багато речей були в связках, так майже все було відзнято на хардове покриття, також декілька комбух в тому відео теплились в моїй голові дууууже довго і неймовірне задоволення було їх втілювати в життя. Потім був наш місячний тур(3,5 тижні) по Україні(після нього ми з Владом зрозуміли що чудити таке ще раз не варто, адже 3-4 дні в одному місті а потім їхати в інше це дуже напряжно – ти не встигаєш привикнути до одного міста і житла як тут же треба їхати далі). В нашому пк-турі я дуже гостро відчув відсутність скіла. Знаєте як це буває – очікування vs реальність. В голові у мене були неймовірні комбо і 10 футові манкури, а по факту моя ментальність підкріплена відсутністю багатогодинної практики не дала мені зробити нічого. І тут я вирішив що качатись я закінчую(тільки якщо травмований, або взагалі немає як стрибати). Потім були Пк-геймс де я відчував себе досить сильним, але звичайно недостатньо щоб конкурувати з Богданом… І після того як я взяв 2 других місця(вроді би здавалось – 2 місце в Україні по спіду і скілу!) – у мене наступила міні депресія. Я чуть більше 2 тижнів спеціально не тренувався, жер всякий шлак, грав в ХоН і по факту нічого для розвитку не робив. Мене заболіли коліна, поясниця, плече і я взагальному відчув себе дуже старим і ще більш несчасним ніж до входу в цей запой… Почав вибиратись, вкотре. Вкінці листопада навіть спробував тренуватись кожного дня, прикол в тому що я коцнув на початку цього челенжа собі галік(вперше за півроку що я ходив босяком) і болів він досить відчутно, але я продовжив тренуватись і буквально за тиждень кожнодневних тренувань(які не були звичайно гіперімпактові) галік пройшов. І тут я «окончатєльно» зрозумів для себе – що тіло це інструмент який призначений для руху, і завжди краще більше ніж менше.
Продовження опису в коментарі.